Донбас чекає доля Південної Осетії. Землі, де виросло покоління без шкільної освіти, але з умінням убивати

Written by Anton Bachenko on 27th April 2017
Donetsk terrorist, Ukraine

По обидва боки фронту люди знають, що в Україні економічно жити краще. Однак найбільша група респондентів (трішки більше за 30%) з «ДНР» була щиро впевнена, що у них «більше політичних свобод». Донецьк зараз немовбито одна з ожилих facebook-казок про добровільний психологічний експеримент, коли в окремому класі запровадили тоталітарний режим. Тільки тут експеримент недобровільний, під ним – агломерація з мільйонним населенням. Повернення людей і територій – справа Армії, дипломатів і людей вільної України.

В Донецьку нема свавілля на вулицях, однак «віджимають» заводи. Люди бояться за свої підприємства, але спокійно їздять вулицями на «Порше», «БМВ» і «Мерседесах». Крутяться бюджетні російські гроші, але місцевий виробничий бізнес гасне.
Ознаки загального безгрошів’я впадають у око якось зненацька.
Наприклад, у суцільно стертій гумі пафосного «Інфініті», що від’їжджає від кафе на бульварі Пушкіна.
Чи у фразі знайомого перукаря елітного салону: «Знаешь, я ведь вижу, что мои приличные постоянные клиентки приходят в салон с 2.5 см некрашеных корней волос. Они держат марку, ходят в салон, но гораздо реже. Все сейчас экономят!»
В «ДНР» свої, спільні для всіх, закони щоденного виживання: «Не говори зайвого, не супереч людині зі зброєю, не виходь з дому, коли темніє, не допитуйся, не став запитань!»
Коротше, класичне тюремно-російське «не вір, не бійся, не проси» тільки зі значним винятком, що «боятися» все ж таки необхідно.

 

Розмови з пересічними донеччанами вражають. Дуже часто це є непередавана суміш психологічної травми, побутової агресії та дикої втоми від війни.
Новий ключовий тренд: «Все хуже!», «Хоть бы уже какая власть пришла, хоть Киев, хоть Москва, лишь бы не эти!», «Сколько можно издеваться, пусть уже хоть как-то, но лишь бы мир!».

 

Солодкий цукор і надгробки

В Донецьку – вітрині «Л/ДНР» – все «бюджетне», яке фінансується російськими рублями кипить і працює. Садять троянди, латають дороги, чистять вулиці, де-не-де поставили нові світлодіодні світлофори. «Головні ворота Донецьку» – Південний автовокзал скоро обіцяють повністю реконструювати у стилі «скло і сталь». Про «ворота» у вигляді аеропорту та залізної дороги ніхто намагається не згадувати.

 

Кураторами із Москви пропаганда будується за «кремлівським» варіантом – вона тотальна, неважливих напрямків немає.
Чотири телеканали, з десяток радіостанцій, потужні передавачі, які поширюються на всю область, а також частково захоплюють Харківську з Дніпропетровською.
Всі газети як «центральні», так і районні (16 штук!) під контролем «ДНР», заголовки винятково позитивні – зерно колоситься цілий рік, підприємства запускають, «Мінська» «наша армія» дотримується, Україна розвалиться за шістдесят днів чи пару тижнів.
При цьому заводи стоять, шахти в основному також, бізнес, як такий, відсутній – це особливо видно по зовнішній рекламі.

У центрі Донецьку білборди заповнені привітаннями з днем міста (він у серпні), днем звільнення Донбасу (9 вересня), запрошенням на праймеріз (11 жовтня) та численними нагадуваннями про себе міністерств «ДНР».
На лайтбоксах біля зупинок громадського транспорту – вицвіла реклама матчу «Шахтар» – «Волинь» (18 травня 2014 року), який так і не відбувся, та заклики придбавати абонементи на «Шахтар» сезону 2014/2015.

Де-не-де зустрічаються і комерційні борди, які окрім контор по «реєстрації бізнесу в Росії» і автоперевезень туди, рекламують «солодкий цукор» і «оптові постачання надгробних пам’ятників». При чому це не жарт і не перебільшення – солодкий цукор і пам’ятники.

 

Звезені на «свято»

У “ДНР” 6- 7 квітня – дні офіціозу, відзначають щось типу дня незалежності. Цього року “святкували” максимально сухо.

На зорі самопроголошеної республіки, влітку 2014, «ідеологічні куратори» мали безвідмовний «організаційний резерв» – сім’ї бойовиків Стрілкова, що втекли зі Слов’янська. Вони поселилися у гуртожитках Донецького університету, котрий недалеко від площі Леніна. І на всі марші полонених та інші подібні заходи масовка вибігала по першій команді.

Останні збори 6 квітня і «святкування» 7-го в Донецьку відбулися без них і попереднього інформаційного супроводу. Ніхто не запрошував на мітинг охочих жителів, а про збори свідчило тільки зникнення на два дні бензину та газу на заправках по всій «республіці».

«Військові збори» 6 квітня зробили блискавичними і максимально короткими – щоб навіть жодного разу нікого не погодувати. Витратитись лише на папір – до того по ВУЗам та бюджетним установам провели «військове» анкетування для визначення розмірів взуття, одягу, протигазів, касок… Все це винятково для галасу в соцмережах.

А потім одного дня у визначених колективах чоловіки покірно завантажились у зняті з маршрутів автобуси, пару годин в них проїхались та вишикувалися великим натовпом у оточенні автоматників і кулеметників по посадкам, щоб послухати пятнадцятихвилинний виступ Захарченка.

Мета ніким не приховувалася – картину знімали з повітря і з усіх можливих ракурсів. Після криків на телекамери по команді: «Ура!» – всі пішли грузитися в автобуси.

Щоб було зрозуміло, на «збори» зняли, наприклад, всіх чоловіків від 18 до 55 з усіх донецьких міських та обласних лікарень – слюсарів господарських служб, санітарів, медбратів і лікарів незалежно від рангу.

Кардіохірургів, урологів, стоматологів, рядових і доцентів із медичного університету. І всі вони їхали, покірно стояли і слухняно покричавши «ура» мовчки вирушили по домівках.

Я знаю даму, яка по телефону 6 квітня домовлялася про операцію зі своїм косметичним хірургом. Він також був у цьому натовпі і, за її словами, стримано відповів, що, «напевно», все-таки «змінить місто», не зважаючи на можливу втрату клієнтури».

7 квітня мітинг до третьої річниці проголошення республіки тривав 20 хвилин. Бюджетники із заздалегідь визначених установ о 12-00 в робочий день вийшли на площу, послухали Пушиліна і швидко мовчки розійшлися.

«Герої Новоросії» з числа депутатів тієї самої першої самопроголошеної ради на чолі зі спікером комуністом Борисом Литвиновим спробували провести своє тихе зібрання у закритому приміщенні і…не змогли.

Їм заборонили, одним дзвінком. Їм заборонили, і вони послухались.

В неділю, 9 квітня, свій мітинг у хотіли провести біглі соратники Стрєлкова із Слов’янська, Краматорська, Костянтинівки та інших міст на півночі області. Їм заборонили одним дзвінком, і вони також покірно перенесли захід у напіврозвалений ДК на окраїні Макіївки подалі від лишніх очей і камер.

Люди, що взяли у руки зброю, аби воювати під командою окупантів проти своєї країни, живуть у гуртожитках, бідують. Вони не мають прав навіть на отримання папірця під назвою «паспорт ДНР» (через прописку на підконтрольних Україні територіях – і це також не жарт) і…покірно мовчать.

 

Україна – зовсім не Грузія, ми набагато сильніші у військово і економічно. У нас немає різних народностей по обидві сторони фронту, між жителями немає відмінностей у мові, ментальності і релігії.

Спільне у Грузії і України в основному те, що їх окупованими територіями займається одна і та сама людина – Владислав Сурков. Його стиль необхідно розуміти.

І не повторювати мантри про те, що ми, як і наша країна, терміново повинні розцвітати, щоб «люди Донецьку самі захотіли до нас повернутися». Від людей у Криму і Донецька з Луганськом більше нічого не залежить. Повернення людей і територій – справа Армії, дипломатів і людей вільної України.

Ми маємо стати сильнішими, ми маємо розуміти свій інтерес, ми маємо бути єдині.

Ми маємо воювати з ворогом і боротися за людей. Піднімати нашу економіку і виховувати дітей. У тому числі і дітей з тих територій. У той час як Росія забирає у них майбутнє або нав’язує своє, ми маємо дати їм можливість продовжувати освіту і жити в Україні. Ми маємо навчитися вести гібридну війну і вигравати у ній.